Фронтовий щоденник прикордонника. Частина 4. Жахи війни своїми очима і прощальні рядки

Перед вами – черговий уривок з польових записів прикордонника Червоної Армії, який описував свій бойовий шлях. З сьогоднішньої публікації читач зможе дізнатися і про курйози, які відбувалися в побуті військовослужбовців, і про жахливі наслідки бомбардувань, і про те, що значить невідання і тривала розлука з коханою людиною.
Нагадаємо, в розпорядженні ВГО «Союз «Народна Пам'ять» опинився унікальний щоденник, який вів прикордонник протягом декількох років. З його записів стає ясно, що він пройшов бойовий шлях від західних кордонів України до столиці, виходив з «Київського котла» і дістався до Полтави.
 
У загальній складності рукописи офіцера складають два пухких зошити. З них можна дізнатися про те, як людина оцінювала політичну і військову обстановку, в яких ситуаціях бувала, наскільки серйозний відбиток в її свідомості залишила пропагандистська машина, які листи вона писала додому.
 
Частина 4:
 
«Начальник станції Малин виявився ярим фашистським і запеклим лазутчиком гітлерівської Німеччини. З його вини на станції незаконно було затримано три ешелони з евакуйованими дітьми й матерями. Тим самим була створена передбачувана пробка. А коли фашисти чорною хмарою налетіли на цю станцію, він нібито в цілях усунення паніки наказав закрити двері вагонів і не випускати нікого. Німецькі льотчики маючи нерухому ціль, почали підбивати один вагон за іншим. В не розбитих вагонах почалися вигуки й крики про допомогу, жінки і діти давлячи один одного кидалися до дверей, рвалися до вікон, але все було закрито.
 
 
І ці безпорадні, днями страждаючі в поїздці радянські громадяни одним лазутчиком німецької контррозвідки були знищені. Кілька тисяч осіб. Цю жахливу картину на станції Малин з обгорілими й розкиданими трупами дітей, матерів, стариків і старух, з розірваними в клапті на наступний день довелося дивитися нашій частині і мені особисто. Прибирали й поховали в десяти великих за розмірами братських могилах.
 
А скільки залишилося калік. Пам'ятаю підібрали дві дівчинки. Вони несамовито кричали, збліднувши, наче віск. Губи дівчат з червоних перетворилися в сині, свідчачи що втратили багато крові. В однієї симпатичної кучерявої дівчинки не було лівої руки, а в іншої уламком пробило бік і зламані ребра. Довго після цього бомбардування з-під уламків і піску з землею витягали людські тіла.
 
Так на цій стоянці затрималися на п'ять днів. За цей час для частини заготували продуктів харчування, зробили запас хліба на п'ять днів, зуміли дістати п'ять великих превеликих свиней з однією з яких трапилася справжнісінька пригода. Про цей факт слід трохи написати.
 
 
Для отримання цих тварин комендант прикордонкомендатури Скрипач відрядив мене. В заготскоті (прим. перекладача: контора з заготівель худоби) тварин переловили й перев'язали ноги й завантажили в кузов автомашини. Потім вирушили в дорогу. Дорога була гарна і машина летіла на повну потужність. І при такій жахливій швидкості одна з найбільших свиней порвавши мотузку з вереском кинулася вниз. Не зрозумівши, в чому справа, чуючи оглушливе виття, шофер думав, що десь поблизу впала авіаційна бомба, звернув автомашину у сторону і зупинив. Коли вилізли з кабіни і не дорахувалися однієї свині, було ясно, що ніякий літак біля нас не пролітав і ніяких бомб не падало. В метрах семистах від нас ходила свиня, коли наблизилися до неї, вона кинулася на нас роззявивши пащу з великими іклами. Я механічно вихопив пістолет і з двадцяти метрів вистрілив у чоло цій величезній тварині. На мій подив і щастя свиня похитнулася в сторону, а потім впала на землю і гарячково забилася у своїх передсмертних хвилинах.
 
Довго згадували цей випадок так як зазвичай раніше полюючи на диких кабанів, ледь вбивали з бойової гвинтівки, не кажучи вже про пістолет. Таким чином, приїхавши в розташування частини, розчленили тушу та й наготували м'ясо.
 
 
Раптовий напад гітлерівської Німеччини посіяв безліч плутанини і паніки. Радянський тил, робітники, колгоспники і службовці не відразу розібралися з діями фашистських диверсантів, які у всеозброєнні діяли в нашому тилу. Так, під'їжджаючи до станції Яблонько фашистською агентурою були обстріляні наші командири льотчики, які їхали автомашиною до лінії фронту. Не розібравшись в чому справа, льотчики думали що це стався випадок, коли наш автоматник вистрілив у бік когось із наших бійців. Ми були зацікавлені в розшуку винуватця не менше ніж вони. Суцільним ланцюжком почали робити прочистку в житі. Незабаром місце пострілу було знайдено у великому густому житі де лежали не підібрані гільзи і одна порвана кулеметна стрічка. Високого, густого жита вже не було.
 
Вони поспішно втекли геть. Зі станції Яблонько попрямували до районного центру Київської області – місту Димер. У місті панувала цілковита плутанина, а паніка й страх теж були поширені, що жодної здорової думки не можна було почути від цього міста. Комендант прикордонкомендатури був призначений начальником гарнізону. З ознайомленням обстановки пішли по колгоспникам, набивши собі кишені гарбузовими зернами та великим жовтуватим горохом.
 
 
В одному з магазинів ще зберігалося шампанське, нещодавно привезене з Києва на п'яти автомобілях. Це шампанське за моїм наказом вивезли в господарську частину нашої частини. Їли ще в одній не закритій їдальні, де багато було припасено яєчок та різноманітної ковбаси. Загалом скрутні та важкі хвилини для Радянського Союзу і для нас прикордонників, ми непогано провели час в цьому містечку.
 
Треба віддати належне гостинності жителів цього містечка, які всі свої овочі та фрукти носили нашим бійцям і командирам. Але і в цьому місті було не без німецьких диверсантів. Другого ж дня був затриманий невідомий старий, який виявився німецьким підданим. Він відростив бороду, перейшов через лінію оборони з метою диверсії та поширення неправдивих чуток. Але диверсанту та німецькому лазутчикові надійшла команда і п'ять радянських куль упилися в його чорне нікчемне тіло.
 
 
На четверту добу розпрощалися з мирними жителями і з жалем в душі попрямували до Києва, так як потрібно було в околицях Києва захищати російське старовинне місто Київ, до якого ворог невблаганно кидав свої п'яні фашистські орди і намагався ціною будь-яких жертв, психічною атакою оволодіти красунею квітучою столицею України – містом Києвом.
 
ОБОРОНА КИЄВА
 
17 липня 1941 року окремі підрозділи своєї частини знайшли під Києвом на обороні в одній з річок прилеглої безпосередньо до південно-західної околиці Києва. Штаб був розташований в дрімучому сосновому бору в двох кілометрах від лінії оборони. У місті Києві так само спостерігалася плутанина і паніка. Німці вже встигли викинути десант, споряджений танками у наближеності до Києва.
 
 
Представники Верховної Ради УРСР віддали розпорядження підірвати залізний міст, що проходить через одну з річок з західної сторони Києва. Наказ був явно злочинним. До того часу на захід від Києва 50-80 кілометрів ще діяли наші армії, ведучи смертельний кровопролитний бій з ворогом, відстоюючи свої землі. Підірвати міст це означає не дати можливості підвезення бойової техніки та боєприпасів до наших частин, а також не дати можливості планомірно відійти до околиці міста Києва і зайняти там оборону.
 
Командир частини майор Любченко виставив до залізного мосту роту автоматників і наказав нікого не допускати. Так почалося бойове життя під Києвом. Для штабу обрали гарний березовий гай біля з.д. Коростень-Київ, а поруч з розкинутими наметами під низочком струменіла прозора вода з ключового джерельця, який колись був обережно виритий руками залізничників. Джерело було розташовано під низькою кучерявою березою, переплетеною шипшиною з зеленим гнучким хмелем. Почалася війна, спаскудила все.
 
 
Період воєнного часу наклав відбиток і на деколи улюблене залізничниками джерело. До нього ніхто не підходив. Воно був покинуте, звивиста стежка заросла травою по краях і на дні мох з множинними комахами. Першою людиною, яка почала доглядати за криницею був капітан, прізвище якого на жаль лишилося невідомим. Потім підняли зруб, провели жолобок, по якому полилася студена вода. З цією водичкою уносилися мошки. Часом приходив до цього прозорого ставочку, що несеться вниз і пильно дивився на невеликий шум і хвилі його. Цього яскравого літнього місцинки не мало _____ і соловей, який щоранку прилітав веселити його мешканців, тимчасових господарів.
 
 
Моя поведінка у важкі хвилини для Батьківщини не могла проходити від погляду наших командирів, особливо від Мельника. Він почав розмовляти, кажучи, що я буду не здатний воювати і можу марно скласти голову. Але і це нічого не допомогло. Я так само продовжував нудьгувати, страждати і бути в повній ізоляції від інших. Хіба можна заспокоїти, щоб забути кохану і милу мені людину, якій була віддане перше юне кохання. Спочатку з Наді була одна фотокартка, яку вона перед від'їздом залишила мені на згадку, а потім у фельдшера Петрова взяв ще одну фотокартку. Це фото було оброблено прикордонником Козирковим – Надя лежала на дивані тільки що прийшла з лазні з мокрим волоссям на голові.
 
З цими єдиними двома фото в хвилини важкого роздуму йшов у ліс, сідав під зелені шапки малиннику і довго-довго дивився на них, точно розмовляючи з милою Надею. Після уважного перегляду впадав у глибокі роздуми а потім по-дитячому довго-довго нестримно ридав. Так минали дні без будь-яких звісток про милого друга.
 
 
Але супротивник невблаганно ліз уперед, захоплював один населений пункт за іншим, просуваючись від одного міста до іншого. Незабаром облетіла звістка про те, що противник формував Дніпро і зайняв кілька міст, у тому числі Полтаву. Думати про звільнення Житомирської області, про визволення Наді з-під німецької неволі та повернення її до мене не доводилося. Вже було зрозуміло, що Надя залишається надовго в поневоленні і невдовзі звісточки від неї не отримаєш. Але я повинен сказати й чекати її, повинен берегти своє здоров'я, життя бо все одно зустрінемося з нею. Ми будемо разом і будемо впевнено крокувати в життя вперед. Про її відданость був впевнений і переконаний, був переконаний в тому, що вона які б труднощі, негаразди і позбавлення не переносила, все ж буде жива й здорова.
 
 
Але іноді зі сторони говорили, що мовляв Надя так довго не буде чекати, а знайде іншого, може бути забула вже про тебе. Ех, хто б знав, які перенесені труднощі протягом цього часу, хто б знав як почорніли душа і серце, хто б знав як іноді був не милий білий світ і наше життя. Про це буду знати тільки я і не забудеться на моєму віці. Ці рядки пишуться моєю кров'ю, моїм запропащеним здоров'ям. Пройдуть роки, народ відновить всі зруйновані міста і села, фабрики і заводи, відновиться нормальне життя. Але ніколи не відновиться все пережите мною. Прочитай дорога ці короткі рядки, які нанесені тремтячими руками і побитим серцем і пам'ятай на весь вік про мене, пам'ятай, люби і ні на хвилину не забувай. Пам'ятай так, як пам'ятаю про тебе.
 
Я тобі казав, що якщо щось стане між нами, то ... (далі рядки обриваються. – прим. ВГО «Союз «Народна Пам'ять»)».
 
Далі буде...