Фронтовий щоденник прикордонника. Частина 3. Пошуки диверсантів і перші втрати

Сьогодні ми представляємо черговий витяг з особистого щоденника військовослужбовця, який він вів з самого початку Великої Вітчизняної війни.
Нагадаємо, в розпорядженні ВГО «Союз «Народна Пам'ять» виявився унікальний щоденник, який вів прикордонник протягом декількох років. З його записів стає ясно, що він пройшов бойовий шлях від західних кордонів України до столиці, виходив з «Київського котла» та дістався до Полтави.
 
У загальній складності, рукописи офіцера складають два пухких зошити. З них можна дізнатися про те, як людина оцінювала політичну та військову обстановку, в яких ситуаціях бувала, наскільки серйозний відбиток у її свідомості залишила пропагандистська машина, які листи вона писала додому.
 
Частина 3
 
«Всі встали на захист Батьківщини. Ворог підступний і хитрий, мав великий досвід у пограбуваннях та вбивствах. Про це з перших же днів знав наш народ. Тому в тилу посилили охорону від проникнення диверсантів, шпигунів, вбивць та розповсюджувачів неправдивих чуток.
 
Заходи проходили не без перебільшення страху, створеного обстановкою. Одного чудового сонячного жаркого червневого дня з Бронницької торфорозробки повідомили: в кущах болота торфорозробки переховується група невідомих людей, які ніби з'явилися та знову сховалися в кущі.
 
Отримавши такі відомості, надійшов наказ, за яким особовий склад комендатури по тривозі поскакав на місце подій, а командний склад, осідлавши коней, галопом поскакав теж туди. Для супроводу передбаченого затриманого вислали збройну автомашину.
 
По приїзду на місце першим зустрівся м директором торфорозробки, здоровезним трохи згорбленим років 45-ти чоловіком, який доповідав коменданту про тільки що бачене. Робітники і робітниці з гвинтівками, рушницями, сокирами, вилами і лопатами лазили по кущах і ще раз підтверджували, що насправді з'явилися невідомі люди, але як тільки побачили робочих негайно втекли в ліс.
 
 
Прикордонники на чолі зі мною і лейтенантом Мельниковим, вишикувавшись в ланцюжок, стали здійснювати прочісування. Прочісування проходило у важких умовах. Доводилося йти через болота, порослі мохом, довгими очеретами, частою осокою, купинами з чагарником і все це супроводжувалося великими трясовинами. Безліч купин, невеликих що стеляться уздовж землі чагарників та зарощів, вимотували сили прикордонників.
 
Кожен з них, втративши сили, часто падав, підіймався й знову продовжував йти. А деякі зайшли в такі болота, що без допомоги не могли самостійно вийти. Так тривала марна робота з ранку й до пізньої ночі. Не досягнувши ніяких результатів, пізно вночі всі змучені вимазані й безсилі, замерзлі й голодні повернулися до комендатури.
 
Не минуло й доби, не встигли прикордонники по-справжньому відпочити, висушитися і привести себе в порядок, як надійшла наступна тривога. Цього разу черговим був я. У ранню передранкову імлу отримав донесення від чергових дружин по робочому селищу.
 
Вони доповідали: з-під хати вибігло п'ятеро осіб, які перетнули шосейну дорогу і зникли в кущах. На наш оклик вони не тільки не призупинилися а навпаки постаралися якомога швидше сховатися від нас. Робити нема чого, без уваги не залишиш даний факт.
 
Пролунала тривога. Через 3-4 хвилини все пожвавішало. Прикордонники стояли в повній бойовій готовності, чекаючи виконання будь-якої бойової задачі, а старшина Вепров доповідав про повну готовність. Пам'ятаю бійці стояли в повному (далі – умисний прочерк автора, - Прим. «Союз «Народна Пам'ять») ... і ненависті і точно леви готові роздерти на шматки німецько-фашистську звірину.
 
 
Я коротенько проінформував про поставлене завдання, як поводитися при виконанні завдання, розбив на дві групи, призначив старших та негайно повів їх. Треба зробити прочистку лісу, чагарників і болот, що тягнуться трикутником від комендатури до Бронниці і далі до села Червона Воля. Тихо було довкола. Передранковий туман над землею стелився колом, створюючи другу хмару.
 
Бійців важко розрізнити на відстані п'яти метрів і орієнтуватися доводилося тільки за загальним шумом руху, а коли стикнулися з болотом, місцезнаходження бійців визначали за відблиском води. Але й ці пошуки не дали ніяких результатів, тому що люди самі на себе наводили страх.
 
Не вірити цьому не можна, так як шпигуни німецько-фашистських господарів посилено відкрили свою діяльність. Ночами з різних точок, особливо де є підприємства, піднімалися вгору ракети, що дають орієнтир бомбардуванню німецьких літаків. Спочатку ми не могли уявити і навколо цього йшли забобонні передумови, а коли підійшли впритул до даних фактів, вжили всі заходи щодо усунення, щодо виловлювання лазутчиків. Сильно поширювалися чутки про німецьких парашутистів... В установах майже припинена робота і доставляти для бійців свого підрозділу продукти харчування довелося особисто самому.
 
 
Из села Бронницы привезли большую свинью, для улова которой потребовалось затратить много сил. Сняли ее и пустили в помещение кузницы, но не прошло и двух часов, как она куда-то исчезла. Много положили трудов на розыски, но безрезультатно. Бедное животное, почуяв свои предсмертные минуты постаралось продлить свою жизнь. По хозяйственным вопросам погранотряд не давал ни каких указаний. Все устремились в более серьезную работу.
 
Жизнь началась мрачная, ни в чем не заинтересованная, безразличная. Бойцы перестали думать об отпуске в город, побывать на танцах или кинокартинах. Как будто все вымирало, все отживало и превращалось в неодушевленное вещество.
 
30.06.41 года
 
Сделал Наде телеграмму. Вот текст ее: «Милая, не беспокойся. Живу хорошо на старом месте. Леша».
 
30.06.43 года написал письмо, в котором предупредил, что она далеко от меня, дело молодое, может начать гулять, вначале просто для проведения времени, а затем превратиться в серьезную нехорошую вещь, чем можно погубить себя навеки. Заверил ее от имени себя. Но письмо в результате плохой связи не послал, а порвал при отъезде.
 
 
1.07 зібрав усе своє майно і відправив у Кленову до Павлюк Павло. Господар з великою повагою прийняв і негайно закопав у лісі. Так в зеленому дрімучому непрохідному лісі, під мальовничими широколистяними пахучими дубами, білостовбуровими рівними точно свічка кучерявими березками, червоними колючими шипщинами, розрізним кленом і гнучким хмелем виросли невеличкі горбки, що нагадують мурашині гніздечка. Тут зберігалися особисті речі наших колгоспників, які думали потрапити у тимчасове рабство німецько-фашистським ордам, але не маючи можливості евакуюватися.
 
21 липня у Бронниці панував справжній хаос і анархія. Відповідальні органи влади заздалегідь евакуювалися. Колгоспники і робітники отримали свободу, відчули безгосподарність та й до цього ворожа агентура чимало попрацювала. До того ж робітники жили надголодь, частину зарплати не виплатили, а коли відчули безконтрольність, то перед евакуацією увірвалися в квартиру громадянин ... і розтягували їх особисте майно.
 
3 липня
 
Хто міг евакуюватися, поспішали на станцію Липино. Ця дата характеризується цілковитою розгубленістю і панікою.
 
Жінки і діти, які жили вічною проголоддю і не маючи кошти на право переїзду, бігали ридаючи, шукаючи порятунку і допомоги. маючи кошти на право переїзду, бігали ридаючи, шукаючи порятунку і допомоги. Але допомоги ні від кого не знайти. Всі поспішали швидше кудись виїхати не шкодуючи свого господарства.
 
Худоба, покинута господарями, ходила посівами, стоптуючи місяцями вирощувані поля, ламаючи квітучі соняшники та соковите листя буряку.
 
Ранок 4-го липня
 
Ще пізньої ночі начальник застави отримав наказ, він звучав: завтра 4 липня до 8:00 евакуювати свої застави і прибути до комендатури з усім своїм майном. На ці цілі залучити кілька пар коней, яких дістати у селян західної України. Всі машини, що проходили без власник відбиралися. В них завантажували боєприпаси, майно, яке неможливо евакуювати, спалювалося. Як важко це висловити. Але як можна миритися з таким наказом. Як можна про це нормально думати. Адже це майно накопичено роками працею прикордонників, недоїданням і недосипанням наших трудящих. Як це майно ще кілька днів тому береглося, як за ним доглядали.
 
 
Рано вранці потягнулися валки з застави, за ними йшли корови, мовчки займаючись жуйкою. А у 100-500 метрах у великій колоні, що тягнеться йшли мовчки прикордонники. Вони з похиленими головами повільно йшли. Що кожен з них думав, чи розумів він обстановку, що склалася, яка їх очікує. Про все це говорив вираз обличчя, суворість і бажання швидше «зустріти», вступити в кровопролитний бій.
 
В комендатурі майно завантажували на вози, боєприпаси в автомашини. Дід Марчук не міг зрозуміти, що робиться в комендатурі. Він часто ставив собі питання: невже вони думають про евакуацію, і відразу відповідав. Ні, цього не повинно бути. А коли йому повідомили про точність евакуації, він по-дитячому заплакав, цілуючи священну руську землю. Дід, не звільняючись від сліз, ходив по прикордонникам прощаючись у передостанні хвилини.
 
Ніколи не забуду картину на кухні перед від'їздом. Дід стояв точно вкопаний і гірко-гірко плакав, спершись на плиту, я його постарався заспокоїти, говорив про швидке повернення в комендатуру, передав все господарство, яке йому не пережити до кінця смерті. Але ніщо не допомагало. Дід тільки сильніше лив сльози. Шкода, що з бабою не довелося розпрощатися. Вона лежала хвора в своїй хаті за 4 км. Все розкидане майно нагадувало період згарищ. Прикордонники зі спорожнілими особами похмуро ходили готуючись до від'їзду. Прив'язана худоба жалісно мукала, поросята, що залишилися бігали по двору комендатури верещачи між собою. Коні зібравшись на майданчик комендатури протяжливо іржали.
 
 
Прикордонники та командири метушилися й бігали, а деякі про себе схлипуючи повторювали – не правда, ми переможемо, ми розгромимо натовп фашистських військ.
 
Незабаром увесь обоз великою смугою рушив з комендатури. Він вирушив прямо до Києва. Там командування загону очікувало нашу частину, там ми повинні захищати улюблені стіни Києва, там ми повинні зустріти в кровопролитний бій з ворогом, який зарвався. Я з шофером-прикордонником Борисоглібським поїхав у Кленову, де повинен взяти майно заздалегідь надіслане господареві. Машина ковзаючи по брудній дорозі з ревом увірвалася в бажане село. В селі товпилися люди, голосно ридали і щось причитаючи.
 
Шофер з ходу на дорозі зупинив автомашину. Не пройшло і хвилини як нас оточили колгоспники. Серед натовпу з опущеними очима стояв старий Павлюк. Але ось дід пробився в середину кілька разів подивився на мене розгубленими очима, щось подумав і сказав що залишається робити нам, йти? Багато діточок нема на кого залишити, залишатися значить бути розстріляним. Воювати в лісі немає зброї, та й поки що нема з ким. Ви їдете, але все одно німці не будуть господарювати над нами. Дізнавшись про мій приїзд господар з господинею поквапилися прийти з лісу, де тільки що ховали особисті речі.
 
 
Господар, як і завжди зустрів з усміхненими очима, а господиня гірко ридала, щось причитаючи. Потім, зібравши з вій сльози, вона почала говорити, що зараз особисті речі їм не можна віддавати і що як тільки з'являться німці відразу буде донесення, ось мовляв вони зберігали особисті речі командира-прикордонника. Щоправда я про цю відповідальності теж чудово розумів, але нічого не зробиш і речі треба було взяти, а чекати вечора – немає часу. Тому з трьох валіз все ж взяв один, де виявився патефон з платівками, цивільні і військові костюми, Надіни дві сукні, черевики, чоботи – один з яких загубився дорогою, дві подушки. Але все це майно при відході з Києва було втрачено безповоротно. Перед від'їздом ще випили з господарем і прямо помчали в комендатуру, де застали щойно Мельникова з Хрипач, які сиділи верхи на своїх конях очікуючи моєї появи.
 
 
Ще раз подивилися на всі будівлі комендатури і з ображеним до неможливості серцем рушили в далекий безповоротний важкий шлях. Скільки склалося різних думок при розставанні з рідними місцями настільки мальовничого Краю. Незабаром нагнали свій обоз, який тягнувся довго-довгою вервечкою на кілька км. За кожним візком йшли по одній-дві особі, підганяючи корів і все це нагадувало мені великий циганський табір, що пливе неосяжними степами і шукаючи бажаного вигідного місця.
 
Незабаром в лісочку зупинилися на ночівлю приводячи до ладу все майно, що веземо. Перша ніч пройшла вся в метушні та занепокоєнні, а потім рано вранці вирушили далі. Кіннота йшла попереду, розвідуючи шлях, за кіннотою обоз і автомашини, що перевозили надлишкове майно з одного місця на інше. В результаті великої паніки часто виходили чутки ніби десь попереду нас просочилися німці. Але скільки не готувалися, скільки не ходили в розвідку, все ж безрезультатно і марно, ніяких німців не було.
 
 
Невдовзі доїхали до Коростиня. Через місто проїжджали рано вранці і зупинилися за містом для деякого «з'ясування» та приведення до ладу. До речі, день видався недобрий. Вранці прилетіли німецькі бомбардувальники...».
 
 
 
 
 
Далі буде…