Ярослав Жилкін: Я навіть не знав, чого більше боюся - потрапити під обстріл або побачити те, що мені доведеться побачити

Бойові дії в зоні АТО - це страшно і жахливо. Там розриваються снаряди, гинуть люди, калічаться долі. Артилерійський вогонь випалює землю, плавить броню, змітає школи та житлові будинки. Термін «двохсоті» вже став звичним як для військових, так і для цивільних. Пошуковці, що входять до ВГО «Союз «Народна Пам'ять» - не виняток. Вони викладаються на повну, займаючись пошуком і ексгумацією тіл наших хлопців, які загинули в зоні АТО. Їх треба передати родичам, щоб з усіма почестями провести героїв в останню шлях. А ще треба постаратися, щоб ці герої не залишилися безіменними. Про подробиці нелегких пошукових буднів на сході України - в інтерв'ю голови ВГО «Союз  «Народна Пам'ять» Ярослава Жілкна:

«Всіх ми вже ніколи не знайдемо»

Командир пошукового загону розповів «Профілю» про розшук загиблих солдат на сході України 

Після початку перемир'я на сході України почала працювати експедиція пошуковців-військових археологів. Їх загін займається пошуком і евакуацією тіл загиблих в конфлікті українських військових. Про бійців без ідентифікаційних жетонів, масові поховання на сході і своїх відносинах з ополченцями розповів організатор експедиції Ярослав Жилкін. 

- Чим ви займаєтеся на сході України? 

- Я очолюю всеукраїнську громадську організацію «Народна пам'ять». Вона з'явилася в 2011 році і об'єднує всіх пошуковців України. Зараз ми їздимо по зонам котлів, по тих місцях, де бойова обстановка не дозволила військовослужбовцям української армії забрати своїх убитих товаришів. Ця територія зараз не підконтрольна українському уряду. Ми опитуємо місцевих жителів, знаходимо з їх слів поховання й просто людей, залишених в полі. Збираємо тіла, описуємо і відправляємо представникам Міноборони, щоб їх ідентифікували і повернули родичам. Щоб їх можна було поховати по-людськи. 

- Це була ваша ініціатива, або ви відгукнулися на пропозицію? 

- Ще в травні, коли в зоні АТО почалися серйозні бойові дії, пошуковці заговорили між собою, що тепер їм доведеться займатися не тільки загиблими у світових війнах. Ми були впевнені, що нам потрібно буде брати участь в цьому процесі, але не припускали, що так скоро - ми думали, що в регіоні спочатку запанує мир. Але тут проявив ініціативу Національний військово-історичний музей, його керівник звернувся до громадських працівників з того боку і домовився про експедицію для збору вбитих. Тоді представники Міноборони звернулися до нас. Самі вони не можуть зробити це з об'єктивних причин, а проти того, щоб збором останків зайнялися цивільні особи, ополченці нічого не мали. 

- Давно ви працюєте на сході? 

- Ми працюємо в Донецькій області з 3 вересня. Працюємо там практично постійно, у нас була тільки одна вимушена перерва на чотири дні через погоду і поломки техніки. Всього в експедиції беруть участь близько 30 осіб з щотижневої ротацією: люди втомлюються і морально і фізично. 

- Міноборони допомагає? 

- Чимось допомагає, але в основному ми працюємо самі. У них зв'язані руки - немає ні статті витрат на такі заходи, ні окремої програми. Нам надають засоби захисту - чоботи, рукавички, допомагають з бензином. В іншому ми спираємося на добровольців, скидаємося грошима. Близько 70 відсотків витрат бере на себе наша організація. Ми використовуємо той бюджет, який раніше витрачали на фінансування експедицій по Першій або Другій світовій війні. Ті воїни зможуть почекати, а цих треба вивозити якомога швидше. 

- Специфіка роботи із загиблими тоді і зараз розрізняється? 

- Принципи роботи ті ж, але в обох випадках є свої плюси і мінуси. Наприклад, в тому, що тут загиблі свіжі, і тіла найчастіше представляють собою малоприємне видовище. Це важко психологічно і морально. А плюс у тому, що у людей найчастіше збереглися особисті речі, за якими їх можна впізнати. Та й очевидці, які можуть показати, де шукати тіла, ще живі. 

- Тобто з ідентифікацією загиблих проблем зараз менше? 

- Проблеми все одно залишаються. Документи у солдатів зустрічаються нечасто, а особистих жетонів у нас в армії немає. Їх, мабуть, не встигли впровадити. З цієї ж причини нам було складно ідентифікувати солдат, загиблих 70 років тому. У них жетонів теж не було. На жаль, зараз ситуація не змінилася. Після 42-го року були паперові солдатські книжки, які до наших днів не зберігаються. Тут час на нашій стороні, і у загиблих недавно бійців документи поки не встигли зіпсуватися навіть у землі. Ще на відміну від солдат 70-річної давності, у нинішніх є мобільні телефони та інші предмети побуту, а не тільки казанок і ложка. За особистими речам ідентифікація цілком можлива, але вони теж є не у всіх. 

- Солдати зараз не намагаються самі робити особисті медальйони або щось подібне? 

- Іноді намагаються. Хтось підписує ремінь, хтось свої особисті речі. Як і раніше виводять прізвища на казанках. Раніше підписували ложки, але тепер змінилися матеріали, і цього вже не роблять. 

- Де ви почали працювати? 

- Перше місце було біля Саур-Могили, зараз ми працюємо в іншому місці на території Донецької області. В Луганськ ми поки не їздили, це далеко від нас і питання, як туди добиратися, ми поки не вирішили. 

- Ви займаєтеся пошуком тільки військових або працюєте і з цивільними? 

- Скажімо так, ми в основному знаходимо людей у військовому одязі. Нам попався один цивільний, літній чоловік, ми знайшли його за наводкою місцевих жителів. Звичайно ж, ми його забрали, не можна ж його було просто так залишати. Наше завдання - евакуювати тіла, а подальше вже не наша справа. 

- Яку техніку використовуєте в пошуках? 

- Металошукачі ми з собою не беремо, бо це марно - в землі занадто багато свіжого заліза. Ми користуємося відомостями місцевих жителів, вони говорять нам, де знаходяться тіла і де залишилися міни та розтяжки. 

- Тобто місцеві жителі - головне джерело інформації? 

- Ще командири підрозділів, які говорять, де втратили своїх бойових товаришів, і родичі загиблих, які дзвонять нам і просять знайти близьких. 

- Самі ви займаєтеся упізнанням загиблих? 

- Так, якщо є документи, специфічні особисті речі, або якщо нам дають географічну прив'язку. Наприклад якщо нам кажуть, що біля села Х під кущем лежить такий-то-такий-то, то ми знаємо, хто це, навіть якщо у людини немає документів. Потім в паперах ми пишемо попередню ідентифікацію, а далі розбирається вже судмедексперт. 

- Як вибудовуваєте стосунки з протилежною стороною, з ополченцями? 

- Стосунки у нас робочі і навіть конструктивні. В більшості своїй люди розуміють, чим ми займаємося. Адже ми приїхали не воювати, у нас гуманітарна місія. У кожного є близькі, і люди розуміють, що таке втратити рідних і навіть не знати, де їх могила. З мертвими не воюють. Нейтральність для нас - обов'язкова умова, ми не можемо собі дозволити встати на чиюсь сторону. Головне - допомогти людям знайти своїх близьких. Я можу сказати, що нам все одно, хто на чиєму боці воював, ми готові допомогти всім. 

- З боку ополченців люди до вас не зверталися? 

- Поки що ні, але, може бути, ми не давали зрозуміти, що готові приймати такі звернення. Але ми готові робити те ж саме і для іншої сторони, якщо у них буде така потреба. 

- Останнім часом у ЗМІ з'являються повідомлення про масові поховання, які знаходять на сході України. Ви виявляли щось подібне? 

- С цивільними людьми - ні. Ми знаходили братські могили українських військовослужбовців. Я чув про ці повідомлення, як з нашого боку, так і з протилежного. Як людину, знайому з пошуком не з чуток, мене все це дивує. Як тільки з могили показується хоча б частина тіла, відразу ж починаються гучні звинувачення. Всі експерти вже зробили всі висновки і мало не знайшли винних. Так не буває. Подібні речі потрібно розслідувати не поспішаючи, можливо, із залученням іноземних експертів. А висновки робити після процесуальних дій. Але подивившись своїми очима на те, що там коїться, я можу сказати, що навряд чи ми колись дізнаємося всю правду про те, що там відбувалося. 

- У ЗМІ поширювалася інформація про те, що на сході України воювали російські регулярні частини. Ви не знаходили підтверджень цього? 

- Ні, всі, кого ми знаходили, мають ознаки належності до української армії. 

- Чому особисто ви берете участь в цьому пошуку? Ви говорили, що це морально та й фізично, важко. 

- Я отримав шанс зрозуміти, що я для чогось був створений, що я трудився, отримував знання та досвід не просто так. Це не пафосні слова. Коли я їхав туди, мені теж було страшно, і рішення це мені далося важко. Я навіть не знав, чого більше боюся - потрапити під обстріл або побачити те, що мені доведеться побачити. Мене заспокоювала одна думка - хтось же повинен це робити. Всім нам було страшно, але всі розуміли, що це шанс проявити свої навички та досвід. Показати, що пошуковці роблять корисну справу. Якщо раніше ми ніяк не могли достукатися до влади і пояснити, навіщо потрібні пошукові роботи по загиблим навіть у Другу світову війну, то зараз ми можемо показати, наскільки важлива наша робота. 

- Скільки людей ви знайшли? 

- Приблизно 110 осіб. Приблизно - тому що не завжди точно вдається визначити, скільки останків ти зібрав. Наприклад у згорілій техніці. 

- Чи існують загальні списки зниклих і загиблих на сході? 

- Ми ведемо свій реєстр, у нас працює гаряча лінія. Нам дзвонять родичі загиблих і бойові товариші. Свій реєстр є у СБУ і у військових, але їх реєстри нам не підходять - у них тільки імена, а нам потрібна географія та особисті прикмети. Чи є загальний список загиблих і зниклих, я не знаю. 

- Що вас найбільше вразило за час роботи? 

- Перші останки, які ми знайшли. Це була група в шість чоловік. Вони лежали на згорілому пшеничному полі з пробитими касками та покаліченими тілами. Швидше за все, їх накрила 120-міліметрова міна. Тоді я перший раз побачив обличчя смерті. В той же день місцеві показали нам могилку військового, ми почали ексгумацію, і першою з землі показалася кисть руки з годинником. Годинник йшов. Це була нереальна картина. Людини вже давно немає, а годинник йде. 

- Скільки вам ще потрібно часу на те, щоб знайти всіх загиблих? 

- Роботи ще дуже багато. Проти нас працюють дикі звірі, час і велика територія. Багато хто просто згоріл без залишку. Всіх ми вже ніколи не знайдемо. Це точно.

Інтерв'ю підготував Василь Колотилов, журнал "Профіль"